Мікросервісна архітектура — це стиль проектування, коли великий додаток розбивають на набір невеликих автономних сервісів, які взаємодіють між собою через мережеві виклики. Кожен сервіс відповідає за окрему бізнес-функцію: обробка платежів, керування користувачами, каталог товарів тощо. Завдяки цьому команда отримує гнучкість у розгортанні, масштабуванні та технологічному стеку, але водночас їй доводиться вирішувати нові завдання з комунікації та операційного супроводу.
Розібратись як розробляти проекти з мікросервісною архітектурою ви можете на нашому курсі Mastering Microservices Patterns.
Основні характеристики мікросервісів
Розгляньмо, які ознаки роблять архітектуру саме «мікросервісною»:
- Незалежне розгортання. Кожен сервіс можна оновлювати та запускати окремо від інших.
- Чітка відповідальність. Одна бізнес-функція — один сервіс.
- Гетерогенність технологій. Команда може обирати мову програмування, базу даних чи фреймворк для конкретного сервісу.
- Децентралізоване зберігання даних. Кожна служба оперує власним сховищем, щоб уникнути непотрібної зв’язності.
- Комунікація по API. REST, gRPC чи повідомлення в чергах (Kafka, RabbitMQ) стають основою обміну даними.
Патерни для мікросервісів
Щоб впорядкувати взаємодію та підвищити надійність, використовують перевірені підходи:
- API Gateway. Шлюз API виступає єдиною точкою входу для всіх клієнтських запитів. Він приймає запити на себе, розподіляє їх між необхідними сервісами й приховує від зовнішнього світу внутрішню структуру системи.
- Service Discovery. Цей механізм дозволяє кожному сервісу знаходити інших під час виконання програми. Замість жорстко прописаних адрес служби звертаються до реєстру (наприклад, Consul, Eureka чи DNS-на основі), отримуючи актуальні вказівки, куди спрямовувати запити.
- Circuit Breaker. Щоб уникнути лавинного каскаду помилок, «замикач» відсікає звернення до проблемного сервісу. Якщо відповідь затягується або відсутня, нові запити йдуть у резервний алгоритм (fallback) або блокуються на певний час.
- Strangler Fig. Поступовий перехід із моноліту до мікросервісів нагадує обростання: спочатку над існуючою логікою ставлять «обгортку», яка переадресовує запити на нові сервіси, а згодом «застарілий» код вичерпується й відмирає, залишаючи сучасну архітектуру.
- Event Sourcing і CQRS. У Event Sourcing кожна зміна фіксується як окремий запис-подія, що дає змогу відтворити будь-який стан системи в будь-який момент. CQRS (Command Query Responsibility Segregation) розділяє шляхи запису й читання: одна частина відповідає за оновлення стану, а інша — за оптимізоване отримання даних.
Коли мікросервіси справді виправдані
Мікросервіси приносять переваги не завжди, а здебільшого у великих проектах з такими вимогами:
- Розмір і масштаб команди. Якщо над додатком працюють десятки чи сотні інженерів, самостійні сервіси дозволяють уникнути конфліктів у коді і локалізувати зміни.
- Різні SLA та навантаження. Важливі сервіси можна масштабувати незалежно від менш критичних.
- Швидкі і часті релізи. Коли потрібно випускати патчі для однієї функції без ризику «лопнути» весь моноліт.
- Географічне розгортання. Сервіси можна розміщувати ближче до користувачів у різних регіонах.
- Еволюція архітектури. Коли моноліт став важким для підтримки, мікросервіси допомагають врівноважити ризики при переході.
Якщо ж ваш проект невеликий, команда складається з кількох людей, а доменна логіка відносно проста — моноліт може виявитися легшим у розробці та обслуговуванні.
YouTube
Висновки
Мікросервіси дозволяють розбити великий проект на автономні одиниці, що спрощує масштабування та пришвидшує релізи. Водночас їхнє впровадження вимагає додаткової інфраструктури, продуманого моніторингу та суворої дисципліни в тестуванні. Лише за таких умов архітектура виправдає вкладені зусилля. Вибираючи між монолітом і мікросервісами оцініть розмір команди, складність бізнес-процесів і готовність до операційних викликів. Лише так архітектура виправдає себе повною мірою.
